"последние листья. последняя осень. последняя кровь.
последний бегущий, и серая шерсть попадает в прицел,
вороны взметнуться, и в приступе боли почудится вновь,
как был ты волчонком, который кусаться еще не умел.
и взвыть бы "за что?" но ты знаешь, что к хищникам жалости нет,
не в дебрях лесных, ни в бетонных коробках больших городов.
но только одно тебя сможет заставить забыть этот свет:
пока тебя ищут, волчата уходят тропою волков.
а через каких-то полгода над миром настанет апрель,
холодные реки, проснувшись, покинут свои берега,
и новый вожак будет чуточку грустно глядеть в колыбель,
и новая песня взовьется к луне, пронизав облака.
и кажется странным, что смертные души, плюя на запрет,
оденутся в серые шкуры, с набором когтей и клыков.
и только одно тебя сможет заставить забыть этот свет:
забыв о покое, волчата уходят тропою волков.
вот лай позади, и сентябрь паленою шерстю запах,
смешались часы и минуты, охотники что-то кричат...
и ты улибнешься, на память оставив оскал на клыках,
с тоскою в последний раз вспомнив своих непослушных волчат.
ведь волчьи тропы по вольчи же мастерски путают след:
один раз наступишь, и в жилах заплещется хищная кровь...
и бравый охотник склонился над трупом. тебя больше нет.
минута молчанья - волчата уходят тропою волков."
[кошка сашка, "стая", 05.09.2004]

"...пой-вой, через ночь бежит опять домой электричка,
пусть мне не хватает всегда родным прощальных слов,
дом мой у дороги двери мне распахнет привычно,
бог мой поднесет мне чарку из забытых снов,
пусть путь был кровав, бессмыслен, но не зря проделан,
пусть вздох сбережет для нас последняя струна,
дай бог, чтобы каждый брат сумел заняться делом
пусть нам светит Волчье Солнце - круглая луна..."
[кошка сашка, "волчье солнце", 10.08.2003]

"...на втруху разбитом скейте или водной доске,
на огромной светлой сцене, в переходе метро,
под огнем чужих орудий, с автоматом в руке,
над обрывом на страховке, или все на зеро.
за рулем или в кабине, или просто в купе,
закопавшись с головой, или стоп-караны сорвав,
каждый прав, кто свое небо подогнал по себе,
по земле гуляет ветер, каждый ловит свой кайф."
[кошка сашка, "кайф", 17.06.2004]

"що вона потім робила, куди пішла,
з хусткою в рукаві й каблучкою на мізинці,
коли її темне вікно роз'їдала імла,
як іржа роз'їдає старі есмінці?
курила бельгійський тютюн, міцніший, ніж зазвичай.
сварилася з поліцейськими - п'яна і грізна.
брала сухе вино, пила у фаст-фудах чай -
індійький, мов океан, чорний, як власна білизна.
й пила за те, що ніхто не зможе її знайти,
за те, що проймається спокоєм душі золота матерія.
лежала на теплому спальнику - оголена, мов дроти,
тиха, наче вода, сонна, ніби артерія.
що по ній залишилось? якісь борги,
які я поволі сплачував, киги і мапи,
якісь випадкові друзі, якісь вороги,
яких я насправді не знав, хоч насправді мав би.
лишилися речі в її шухляді, ніби в журбі,
календарик із її місячними, щоби я не міг помилитись.
лишилась бритва, яку я врешті забрав собі,
і завжди різав обличчя,
намагаючись поголитись."
[сергій жадан, /лесбійки/, зб. лілі марлен]

"...вона постійно зникає, у неї свої ключі.
вертається й засинає в тиші густій і свинцевій.
і я нажахано слухаю, як іноді уночі
серце її спиняється, наче трамвай на кінцевій..."
[сергій жадан, "жінки", /лесбійки/, зб. лілі марлен]

"прийде весна, говорили вони,
кинемо все й поїдемо звідси.
заходячи в ніч, як у власні сни,
дістанемось її глибини.
відстань? що таке, зрештою, відстань..."
[сергій жадай, /лесбійки/, зб. лілі марлен]

"перечекавши останні сніги,
вихопившись за сезонні межі,
він зняв готівку, віддав борги,
і опинився на узбережжі.
з легенями, повними тютюну,
з кишенями, повними алкоголю,
він ніби пробив заслону міцну,
не відчуваючи зовсім болю.
крізь теплий туман прослизнувши вужем,
щоб гнати похмілля легку химеру,
голився краденим фінським ножем
і зранку пив солодку мадеру.
братався, ніби останній раз,
з напарником із смішним поганялом
про вартість справжніх жіночих прикрас,
втираючи картярам і мінялам.
з кишень витрушуючи пісок,
просив сигарети й давав поради,
і плакався їм про своїх жінок
та бізнес, який забрали араби.
ці довгі розповіді уночі,
мов чорне сяйво морів полярних,
з ручною мавпою на плечі
в прокурених і порожніх більярдних.
й жінки в далеких північних містах,
втрачаючи спокій в терпкій жалобі,
писали в довгих і тихих листах
свої зізнання сумні й розлогі,
просили сказати, що ця печаль
відійде так, як відходить море,
що він скоро вернеться, або хоча б,
що в нього все добре."
[сергій жадан, /лесбійки/, зб. лілі марлен]

"...тоді проситимеш трохи ласки,
щоби було не надто жорстоко,
щоб не забули тобі покласти
по срібній монеті на кожне око.
потім пітьма набіжить звідусюди.
потім зірки перестануть снитись.
а потім і серце змушене буде
спинитись."
[сергій жадан, /ефіопія/, зб. лілі марлен]

"фабрики в дощі, ніби в жалобі.
дощ над мостами летить, минаючи.
сама потім вирішиш - зізнатись у хворобі,
чи хай собі живуть, нічого не знаючи.
сама потім повернешся, якщо захочеш,
якщо забудеш про заборони.
сидиш і спомини перекочуєш,
як перекочують порожні вагони.
і кожна розмокла рама віконна,
наче схованка спорожніла,
і дим виходить із високого комина,
мов душа із померлого тіла.
і дивишся довго, мовби востаннє,
на чорні коридори й верстати,
маючи відповіді на всі питання,
які ніхто не захотів поставити."
[сергій жадан, /ефіопія/, зб. лілі марлен]

"...а це ось я
кожної ночі
вві сні
вантажу свій пароплав зорями і пшеницею..."
[сергій жадан, /ефіопія/, зб. лілі марлен]

"...і ось вони сиділи над його тілом
і ділили його між собою,
тому що є багато причин триматись за близьких нам людей,
тому що так чи інакше любов - це командна гра,
тому, врештірешт, що більше за смерть
кожен із нас боїться
опинитися
сам на сам
зі своїм
життям."
[сергій жадан, "михаил свелов", /марадона/, зб. лілі марлен]

"...не плач, моє серце, не плач,
не муч душу свою картонну,
ми ще зустрінемось
з того боку кордону.
з того боку життя,
з того боку державної митниці.
ми ще побачимось
де-небудь в районі вінниці.
я люблю цю країну
навіть без кокаїну,
небо це березневе,
без тебе, серце, без тебе.
кину все, що виніс,
перепродам свій бізнес,
вийду на берег дунаю,
там і сконаю."
[сергій жадан, "mercedes-benz", /марадона/, зб. лілі марлен]

"...шкіра стає особливо чутливою від безсоння,
і голос стає особливо глибоким від недоїдання,
коли ти нарешті перестаєш говорити,
коли тебе нарешті починають слухати."
[сергій жадан, "рахуючи проституток щоп'ятниці в парку розваг", /марадона/, зб. лілі марлен]

"і згадувати, як почалась зима в вашому місті,
як кожен, хто зважився лишитись і жити,
жити, чіпляючись за сніг і повітря,
жити, роблячи зусилля, щоб жити;
як кожен з твоїх знайомих
прагнув відвести від тебе потоки часу
і як їх всіх накривало першими ж хвилями,
випікало зсередини, мотало світом,
як кожному перебивало хребет ранковим промінням
і кожен хотів робити так, як він хотів,
хоч і не знав іще як.
з важкої зими, з затяжної депресії вибиратись
в довгих вагонах;
історії, з яких ніколи не виплутаєшся,
любов, до якої ніколи не звикнеш;
між летючих сутінків, між тунелів, каналів,
станційних складів, ешелонів з нафтою,
що - говоритиму - що мені робити без тебе
в цій пустоті, яка наповнена
твоєю відсутністю, ненаписаними тобою листами,
ненаговореними розмовами, невидимими небесами,
нечутним теплом, неіснуючим богом;
в мене і звичок, як виявилось, немає,
у нас всі звички були спільні;
і які можуть бути звички серед такого снігу,
до якого ніяк не можна звикнути..."
[сергій жадан, /у.р.с.р./, зб. лілі марлен]

"...і тепер, коли сонце тихо підіймається над
угорською кукурудзою, і я дивлюсь, як прикордонники
роздирають старий фіат, тепле циганське гніздо,
виймають похмільними страшними факірами
з його глибин тютюн і алкоголь, чиїсь
надії, чийсь бізнес, так завжди - чим уважніше
дивишся на світ, тим більше чийогось розпачу
доводиться бачити..."
[сергій жадан, "оптовики", /у.р.с.р./, зб. лілі марлен]

" ...і навіть не зателефонуєш їй при нагоді;
тому що іноді варто померти, аби зрозуміти,
що це й було життя,
і тому що слід іноді стулити повіки, щоб побачити,
з якого боку совидіння ти знаходишся;
і після зміни погоди знову підійметься тиск,
від якого лускаються капіляри
в очах випадкових метеликів
й стає теплішою її шкіра,
від якого вода в її кранах і посуді
перетворюється на кров,
і вона знову цілий день не може
ані приготувати собі чаю,
ані варити кави."
[сергій жадан, "внутрішній колір очей", /історія культури початку століття/, зб. лілі марлен]

"...життя тобі дістанеться рівно стільки,
скільки ти зумієш зігріти
власним подихом і долонями -
сніг над рікою
і рештки тютюну й цукру в помешканні,
і я зможу завжди сказати:
бувай, дівчинко,
країна, в якій я живу,
можливо, саме тому і не розвалилась,
що в ній іще кілька людей
люблять одне одного - без істерики
і презервативів, просто
перемовляються якимись словами,
зустрічаються десь на вулиці..."
[сергій жадан, "жінка за тридцять доларів", /історія культури початку століття/, зб. лілі марлен]

"пітьма
вертається у штольні.
я впізнаю
і полишаю
твій ранок - довгий і коштовний,
немов збирання урожаю.
такий
кінець оповідання,
і вже патруль
сурмить побудку
на теплих дюнах прокидання,
на жовтих побережжях смутку.
від приступів
мовчання, тиші,
від пилу
по нічних лаштунках
все вищі тіні, все скупіші
деталі у твоїх малюнках.
але чуттям,
яке осіло,
орнаментом
в старих тканинах
ти вмієш розрізняти світло
в деревах, друзях, і тваринах.
так само
рік важка протяжність -
заповнена дбайливо
ніша -
стає чим глибша, тим тихіша."
[сергій жадан, /балади про війну і відбудову/, зб. лілі марлен]

"...а ще в нас був телескоп і
ми вивчали материки
океани
піраміди майя та
велику китайську стіну
одного разу
ти попросила мене дістати тобі
мушлю із дна моря
"така ж солона як і на землі" -
подумав я про воду
якої тут не було
пливучи
морським кратером місяця"
[мирослав боднар, "медовий місяць"]

"коли за вікном злива
знаю що кожна краплина
яка стікає по склі
думає про дощ першого вудстока
коли лежу на підлозі
знаю що розпечений електричний камін
переді мною
уявляє собі багряний схід сонця
коли в темній кімнаті чути
шум автомобіля що проїжджає
і видно проблиски фар
знаю що тіні предметів
які пробігають по стелі
нічого не розкажуть мені
про життя та смерть
а ти сидиш удома сама
і думаєш про те що
коли за вікном злива
то чи знаю я
що кожна краплина..."
[мирослав боднар]

"слухаючи тишу в навушниках
у порожній кімнаті
мрієш про
подорож самітником
на dark side of the moon
сподіваючись що там
зможеш фарбувати волосся
в зелений колір
(просто так)
і з кожним днем
помалу
забуватимеш значення слова
"самотність""
[мирослав боднар, "свобода"]

"...(торкаючись вустами води,
щось стиха промовляв до риб)..."
[мирослав боднар, "кінець космічного кохання"]

"хороші вірші погані вірші
це не так вже й важливо
якщо ти навчився вибирати з життя
лише потрібні шматки
навіть якщо це чужі думки
що немов птахи
покидають тепле гніздо голови
і осідають словами
на засніжених полях сторінок
чи просто
через рот
ледь торкаючись губ
летять за вітром геть
не належачи більше нікому"
[мирослав боднар, "хороші вірші погані вірші"]

"...коли ти падаєш
у придорожню траву
і довго-довго лежиш,
вдивляючись у небо
й зупиняючи поглядом птахів..."
[мирослав боднар, "південно-серпнева дорожня рапсодія"]

"...відписую їй щось типу цього,
але чомусь не відправляю."
[мирослав боднар, "чарльз буковскі"]

"...також каже, що бог є в його текстах,
але не в усіх словах.
ну, і ще він каже, цей поет,
що втомлюється,
коли господь дивиться на нього..."
[мирослав боднар, "господа немає в цьому тексті"]

"...а ще малий бавиться в пісочниці,
а в пісочниці - зірки.
а він ті зірки по небі розкидає;
а про тата там нічого нема,
але він, певно, також десь має бути,
бо як же бог без тата?..."
[мирослав боднар, "господа немає в цьому тексті"]

"...спершу бог придумав гори,
далі - автостоп,
а потім почав творити світ.
і вигадав нас з тобою,
аби гори і автостоп...
зрештою, він і сам, підозрюю, не знав нащо."
[мирослав боднар, "вісім історій, що їх розповіла Макаролька в листах із києва", /друга історія/]

"...усі злі духи цього міста живуть у воді.
усі добрі - під моїм ліжком, коло батареї.
я їх не бачу, але вони бавляться моїм волоссям вночі.
і підбирають те, що випадає.
хочеш боротися з самотністю -
подбай, аби твої батареї були теплими і кольоровими."
[мирослав боднар, "вісім історій, що їх розповіла Макаролька в листах із києва", /восьма історія/]

"...якісь люди продають яблука в ящиках.
питаємо, скільки будуть коштувати два,
кажуть "ніскільки" і дають три..."
[мирослав боднар, "кримський щоденник", /28.08.2006/]

"...довго йдем прибережною дорогою,
заходимо вже далеко за місто,
перелазимо через якийсь паркан
і опиняємося на пляжі.
розкладаємо намет, їмо, купаємось голяка.
зранку на паркані прочитаємо "vip"."
[мирослав боднар, "кримський щоденник", /28.08.2006/]

"дев'ята година ранку.
небо над ялтою затягнуте хмарами.
пляж безлюдний.
море жадібно ковтає гальку.
вночі була гроза.
ми молилися і залишились живі..."
[мирослав боднар, "кримський щоденник", /29.08.2006/]

"вона сидить на порозі перед якимсь бутіком
і плете свої вічні феньки.
паде дощ, який переслідує нас всюди,
куди б ми не приїхали.
вона ображена на мене через те,
що я знову курив, хоч обіцяв, що не буду,
і не звертає на мене уваги.
я відходжу від неї,
стаю під дашком над іншим бутіком,
дістаю цигарку і припалюю."
[мирослав боднар, "атлас автомобільних шляхів україни", /львів/]

"це почалося тоді, коли ми мандрували чорногорою.
я трохи знав її ще до походу,
мені сподобались її великі зелені очі і дитяча безтурботність.
зрештою, вона і була тоді ще дитиною.
перед нічним поїздом мені ще випало потрапити на п'янку,
яка закінчилися пригодою, що мало не коштувала мені життя.
після того, як все минулося, один з учасників дійства сказав,
що мій ангел-охоронець відпрацював на кілька років вперед.
першої же ночі в горах, коли всі вже спали,
вона розбудила мене і запропонувала прогулятися.
ми вилізли з теплих спальників, з намету
і пішли до великого каменя, на якому всі разом сиділи увечері.
вгорі було небо з семафорами зір,
внизу, в долинах - чорне море смерекових лісів,
довкола - темні хребти з пипками вершин.
в наступні дні я закохувався у неї все більше і більше.
вона мазала кремом рани на моїх зап'ястях,
що нагадували стигми, і перев'язувала їх марлею.
я збирав для неї чорниці і висипав їй до рота.
і ось тепер, коли все давно минуло,
мені лишень цікаво, де зараз
той атлас автомобільних шляхів україни -
пошарпаний згорток, який ми з нею затерли до дірок
і який загубили в останню подорож."
[мирослав боднар, "атлас автомобільних шляхів україни", /пролог/]

"темна, мов пляшечка з-під мікстури,
нічна дорога, коли у серці причаївся страх.
а потім тепла накурена кабіна фури
і скло лобове, обліплене трупами комах.
вогні зустрічних машин, що ріжуть сонні вічі,
шматочки ночі, вихоплені з темряви світлом фар.
придорожні базари і фанерні ящики на узбіччі,
в яких вилежується, чекаючи покупців, товар.
історії молодого далекобійника,
ситні, як спожиті на вечерю риба і пиво.
крісло, в якому засинаєш сном мрійника,
розкинувшись у ньому втомлено й ліниво.
радіо сповіщає, що на півдні суховій і спека,
над кримськими лісами стоїть дим від пожеж.
місячне світло льється, ніби молоко із глека,
і повзе, як павук, стінами водонапірних веж.
ранок зустрічає тебе на бетонному хвилерізі
криками чайок і хвилями, що б'ються об ноги.
заради отаких простих безжурних візій
ти кожного року у серпні стаєш на дорогу.
[мирослав боднар, "трибют", /в дорозі/]

"риба в блакитних озерах торкає плавниками намул,
все стихає, чути лишень комашиний розмірений гул.
в сутінках на узліссі з'являється брунатна постать -
втомлений мисливець з мідним ріжком у руці.
дерева купаються в місяця срібному молоці
і ніч розгортає над ними свою зіжмакану постіль.
якийсь самотній заблуканий чорний птах,
вселяючи трепет у тіло мисливця, а в душу страх,
кружляє над полем, потім сідає і ходить по стерні.
ранок пеленається туманом, сіється мжичка,
на рейки і шпали випадає роса, мчить електричка,
перевозячи тіла - нужденні, пом'яті й смутні."
[мирослав боднар, "себастянові сни", 2]

"...ринвами біжить вода, заливає подвір'я школи,
той, хто з дому пішов ще літом, не повернеться ніколи,
і ні тіло його, ні ріжок, ні рушницю не знайдуть ніде.
каштани висипають свої лискучі плоди на дороги,
ніхто не зважає на погані прикмети, не слухає застороги,
і лиш одні тварини відчувають - щось лихе до нас іде."
[мирослав боднар, "себастянові сни", 3]

"1.ранок
стежка, якою ідеш і на кеди лягає сірий пил,
веде до глухого закамарку в нитках павутини.
загорілими руками з ріками здутих від праці жил
бог розгорнув над містом прапор аргентини.
біліють вапнякові схили над рікою,
видніються ракушки - раніше тут було море.
сумна худоба виходить із затінку до водопою,
повітря довкола - свіже, чисте й прозоре.
2.обід
сонце пускає своє жовте тепле коріння вглиб,
торкає ним зерно, що зріє в зеленому колоссі,
пірнає з умінням глибоководних озерних риб
і плутається, наче у водоростях, в твоєму волоссі.
пашіють рослини, яких нема ніде більше в цих широтах,
лютіють мухи, гостро виснучи в повітрі ніби шпиці.
внизу - вогкі заплави, очерет, гнізда птахів на болотах,
а на пригірках краплями крові в траві червоніють суниці.
3.вечір
малиновий кисіль над горизонтом, сутінки,
вертаєшся до міста повний піднесення і спокою.
під ногами осипаються крихкі піщані суглинки,
прапор тріпоче на вітрі, пролітають качки над осокою.
підлітки у дворі підтягують велосипедні спиці,
на пустирях палають автомобільні скати,
давно позачинялись цинамонові крамниці,
підходить ніч, можна спокійно лягати спати."
[мирослав боднар, "мертвий сезон"]

"знову сніжить і я здається знаю причину
твоєї любові до снігу таку щиру й дитинну
у тобі є крапля крові північного народу
здогадався я помішуючи чай ложечкою
і ти не зможеш цього заперечити нікому
навіть мені чи собі
правда ескімосечко?
і сам я уже заражаюсь цією тривожною любов'ю
цією дикою північною в тобі кров'ю
і вже готовий вбрати теплий светр грубої в'язки
покинути степи херсонщини з динями та кавунами
і перебратись до арктичних пустель канади й аляски
щоби ганятись за оленячими зграями
та китовими табунами
жити з тобою у юрті іґлу або вігвамі
заготовляти дрова шукати дорогу в тумані
загортати тебе у ліжник гуцульський
тримати чашку в якій парує кава
курити цигарки виключно прилуцькі
і робити для тебе
духмяну купіль на травах
згадувати незлим тихим словом рідну країну
карпатські перевали галицькі містечка із запахом тліну
висилати друзям дивні музичні інструменти й листівки
на яких зображені водоспади тутешніх рік і лосі
вечорами слухати джазові та блюзові платівки
плутаючи пальці
в твоєму теплому волоссі
мати зграю собак лижі снігоступи сани
риболовецьку сітку щоб жити в злагоді з котами
переглядати фільми кустуріци особливо той про арізону
якогось вечора не дойти до хати милю чи навіть цілу лігу
подивитись востаннє на небо на затоку гудзона
і померти вночі згадавши що все це
з твоєї любові до снігу"
[мирослав боднар, "два вірші для То"]

"придорожня трава птахи над головою роздовбані попутки
вигорілі на сонці і сирі від вологи покинуті постові будки
затоплені села повз дорогу в які рибалки закидають вудки
вокзали і станції поламані лавки заригані перони
нічліжки на колесах - смердючі плацкартні вагони
гидотні совкові буфети дешеві готелі скрипучі ліжка
обдерті душові кімнати де з кранів тече не вода а іржа
крихти цукру на столі що липнуть до гострого леза ножа
холодні промерзлі парки порожні стадіони
листя під ногами використані гандони
петінг на задніх сидіннях автобусів і в теплих аудиторіях
алкоголіки що рухаються по тільки їм знайомим траєкторіях
немов дельфіни у чорноморських та азовських акваторіях
лузери і дезертири що не пройшли життя відсів
цілі зграї безпритульних дощових псів
колони фур що стоять на в'їздах до міст
не маючи змоги їхати далі через перекритий міст
невибагливі розмови з водіями як їжа і триб у піст
повії на узбіччях що коштують як пляшка хорошого віскі
бабусі під під'їздами що промивають всім прохожим мізки
вахтерки - приємні як зубний біль чи ангіна
що сидять в гуртожитських бараках від літа до літа
діти на велосипедах що розбивають до крові коліна
цигани в електричках що знають про тебе все
поважні олдові професори що носять пенсне
студенти котрі виходять з запою тільки під час сесії
а потім знову - п'янка за п'янкою затяжна зимова депресія
в'язкого неба густого туману і річок каламутних сугестія
нервові зриви битий посуд ніж у руці
похмільні ранки трава у росі шрам на щоці
старі будинки де гуляють привиди і протяг
до яких відчуваєш якийсь незрозумілий потяг
розкидані по кімнатах чиїсь книжки та одяг
брудні матраци просякнуті спермою кров'ю і потом
дихання смерті що чекає за найближчим поворотом
необов'язкові зустрічі зі старими знайомими -
психами які ніколи не стануть відомими
невиспаність поспіх блукання дурдомами
нагромадження непотрібних речей
плетиво сутінків світанків безсонних ночей...
...де б я не був якими б містами і трасами мене не носило
яка би непруха застуда чи шиза мене не скосили
я вертатимусь завжди до тебе це буде принаймні красиво
і будеш ти ніби щойно із душу - свіжа і закутана в рушник
і буде твій шепіт ночами приглушений стогін задавлений крик"
[мирослав боднар, "два вірші для То"]

"ВЕСНА
з доріг разом з болотом і снігом
сходить асфальту темного тіло.
вертають птахи з теплого краю.
собаки своїм кульгавим бігом,
роблячи то метушливо і вміло,
здіймають у небо їхню гамірну зграю.
трава проростає в щілинах домів,
підземні води рушать кріплення дамб і загат,
пробиваючись під мостами угору.
місто прибирає кислотних зелених тонів
і бог, щедро заправляючи цей салат,
лиє дощі, привідкривши небесну комору.
дерева обживаються хрущами
і позбуваються запашного, як узвар,
і ніжного, як пінка для гоління, цвіту.
буду блукати дахами поміж дощами,
вивчатиму маршрути хмар
і спущуся на землю, коли настане літо.
ЛІТО
пожежними шлангами рік
гасиш тіло охоплене полум'ям спеки.
достигає виноград, рясніють абрикоси.
і ти втрачаєш дням цим лік,
що пахнуть, мов приміщення аптеки,
і котяться, наче яблука по укосу.
готуються до вторгнення поля,
вигорає на сонці степова трава,
наливаються соком серпневі сади.
вистуджується жовта південня земля,
дихає море теплом, вечір трива
і прибій змиває з піску твої сліди.
птахи ліниво кружляють під небом,
духмяниться ніч, ніби коробочка з перцем,
тихо вмирають комахи в твоєму волоссі.
душа повниться спокоєм, ніби щільники медом,
і вже починає повільніше битися моє серце,
передчуваючи в повітрі осінь.
ОСІНЬ
дні рушаться туманом по воді,
затяжними дощами із неба,
листям, яке вигрібаєш із сіней.
птахи сідають на плечі тобі,
покидаючи голі дерева,
що вже не відкидають тіней.
смуток повільно заповзає у душу
й звиває там тепле гніздо,
готуючись до зимівлі й спочинку.
спокій його не порушу,
п'ючи гаряче вино
в теплих нутрощах будинку.
молитимусь часто і тихо,
проситиму втіхи і ласки,
прощення вини.
рушаться дні, віщуючи лихо
й скидаючи маски.
лише б дочекатись приходу зими.
ЗИМА
розколеться тверда небесна шкаралупа
і засипе дерева, будинки й подвір'я
тертими кококсовими горіхами.
в каструлі грибна запарує зупа.
птахи розпушуватимуть пр'я,
шухляди будуть повнитися ліками.
церкви і вокзали триматимуть тепло розмов,
на горищах зимуватимуть бомжі,
ділячись там хлібом, вином і цигарками.
в жилах собак застигатиме кров,
коли їх тіл торкнуться холоду гострі ножі,
і не бігатимуть їхні зграї парками.
цілими днями тихо сидітиму в хаті,
читаючи книги, на які не ставало терпіння,
й тішачись товариством кота та їжею пісною.
питиму шипшинові чаї, вітамінами багаті,
писатиму листи і вкладатиму в конверти насіння.
якщо не дійдуть, то хоч проростуть десь весною.
...І ЗНОВУ ВЕСНА
солодку мудрість речей
тримаєш обережно під повіками,
щоб не пролити досвіду гіркого сльози.
злітають птахи з твоїх плечей,
довго кружляють над ріками
і залітають у верболози.
ходиш підвалами з кульбабовим вином,
в які заглядав ще літом,
переглядаєш сумні гербаріїї осінні.
зимові яблука, яких не торкається тепло,
перекладені духмяним сіном
вилежуються в ящиках у сінях.
клейкі волокнисті стебла часу,
за якими тепер лиш і будеш плисти,
виростають з порізів на шкірі.
дістаєш сірники, запалюєш свічку згаслу
і дякуєш богу, що дав діждатися весни,
ніколи не сумніваючись у своїй вірі."
[мирослав боднар, "весна, літо, осінь, зима... і знову весна"]

"не смерті повів
імла на вікні
то мій подих"
[дон петерсон, "мої останні тридцять п'ять смертей" /ренкю/, переклад мар'яни савки, vii]

"а мав би мрію щасливішу...
то римував би кращим віршем"
[дон петерсон, "мої останні тридцять п'ять смертей" /ренкю/, переклад мар'яни савки, viii]

"дістань моє кото:
ці струни знають всі пісні
які живуть в мені"
[дон петерсон, "мої останні тридцять п'ять смертей" /ренкю/, переклад мар'яни савки, ix]

"вертаю, світе, твою книгу. гарна, бач.
я дещо попідкреслював. пробач."
[дон петерсон, "мої останні тридцять п'ять смертей" /ренкю/, переклад мар'яни савки, x]

"а тепер повтори: ніщо плюс один є усім,
та все менше одного, і є просто нічим."
[дон петерсон, "мої останні тридцять п'ять смертей" /ренкю/, переклад мар'яни савки, xiv]

"чоловіком народжений, богом умри
що за афера, не говори."
[дон петерсон, "мої останні тридцять п'ять смертей" /ренкю/, переклад мар'яни савки, xv]

"нарешті серце стихло, ну
а ми чекали з літ вісімдесят
на оту зміну незначну"
[дон петерсон, "мої останні тридцять п'ять смертей" /ренкю/, переклад мар'яни савки, xix]

"роками милувався я на цвіт і падолист.
тепер вже ні. усе це переріс."
[дон петерсон, "мої останні тридцять п'ять смертей" /ренкю/, переклад мар'яни савки, xx]

"чого сльозами серце караєш?
тобі здається, хтось вмирає"
[дон петерсон, "мої останні тридцять п'ять смертей" /ренкю/, переклад мар'яни савки, xxiii]

"я залишаю світ, який утратити був привід,
я ж тут не більш живий аніж
один маленький привид."
[дон петерсон, "мої останні тридцять п'ять смертей" /ренкю/, переклад мар'яни савки, xxiv]

"скажи: все ясно
він ніби муха поміж сторінок
у книзі, що ось-ось захряснуть"
[дон петерсон, "мої останні тридцять п'ять смертей" /ренкю/, переклад мар'яни савки, xxv]

"що думаю я в цю хвилину?
поглянь, іще не час
покинути чарчину"
[дон петерсон, "мої останні тридцять п'ять смертей" /ренкю/, переклад мар'яни савки, xxvii]

"ти тільки послухай
нарешті я засіб знайшов
від дзвону у вухах"
[дон петерсон, "мої останні тридцять п'ять смертей" /ренкю/, переклад мар'яни савки, xxix]

"ти потребуєш тряски
чи я не я? ну що ж
сповзає маска"
[дон петерсон, "мої останні тридцять п'ять смертей" /ренкю/, переклад мар'яни савки, xxxi]

"зі мною в ногу все життя цей місяць крокував
цієї ночі я його здається перегнав"
[дон петерсон, "мої останні тридцять п'ять смертей" /ренкю/, переклад мар'яни савки, xxxii]

"сказати нікому ні прикре ні хороше,
нехай сторінка ця залишиться порожня"
[дон петерсон, "мої останні тридцять п'ять смертей" /ренкю/, переклад мар'яни савки, xxxvi]

"...ми не обранці. просто є ще мить,
аби збагнути, ми такі як є,
і не цінніші золота морів,
що скрізь, але ніде. та знай одне:
що навіть тут, в галактиці малій,
є інший край..."
[дон петерсон, "день" /морін та гасу/, переклад мар'яни савки]

"сновидения, как бы насмехаясь над нами, воскрешают мертвых, возвращают нам тех, кто дорог, а потом рассеиваются и оставляют нас в еще большей и горшей скорби."
[райдер хаггард, "дочь монтесумы"]

"религия для меня ничто: она не может меня ни утешить, ни устрашить. только сама моя жизнь может меня осудить или оправдать. а в жизни я творил и зло, и добро. я творил зло, потому что соблазны бывали порой слишком сильны и я не мог совладеть со своей натурой; я делал и добро, потому что меня влекло к нему сердце. но теперь все кончено. и смерть в сущности совсем не такая уж страшная штука, если вспомнить, что все люди рождаются, чтобы умереть, как и прочие живые существа. все остальное ложь, но в одно я верю: есть бог и он куда милосерднее тех, кто принуждает нас в него верить."
[райдер хаггард, "дочь монтесумы"]

"в самом деле, редко кто строит здание своей жизни на прочном фундаменте какого-нибудь одного чувства - ненависти или надежды, отчаяния или страсти, - как это было со мной. гораздо чаще зодчим человеческих судеб становится случай; хочется этого лдям или нет, он властно вмешивается в их жизнь и перестраивает ее по-своему."
[райдер хаггард, "дочь монтесумы"]

"истинное счастье лишь сон, от которого мы пробуждаемся ежечасно для горестей нашей короткой и многотрудной жизни."
[райдер хаггард, "дочь монтесумы"]

"когда они окружили дом,
и в каждой руке был ствол,
он вышел в окно с красной розой в руке,
и по воздуху плавно пошел.
и хотя его рки были в крови,
они светились, как два крыла,
и порох в стволах превратился в песок,
увидев такие дела.
воздух выдержит только тех,
только тех, кто верит в себя,
ветер дует туда, куда
прикажет тот, кто верит в себя..."
[наутилус помпилиус, "воздух"]

"не исчезай на тысячу лет,
не исчезай на какие-то пол часа...
вернешся Ты через тысячу лет,
но все горит
Твоя свеча.
не исчезай в жизни моей,
не исчезай сгоряча или невзначай.
исчезнут все.
только Ты не из их числа.
будь из всех исключением,
не исчезай.
в нас вовек
не исчезнет наш звездный час,
самолет, где летим мы с тобой вдвоем,
мы летим, мы летим,
мы все летим,
пристегнувшись одним ремнем, -
вне времен -
дремлешь ты на плече моем,
и, как огонь,
чуть просвечивает ладонь Твоя. Твоя ладонь...
не исчезай
из жизни моей.
не исчезай невзначай или сгоряча.
есть тысячи ламп.
и в каждой есть тысячи свеч,
но мне нужна
Твоя свеча.
не исчезай в нас, Чистота,
не исчезай, даже если подступит край.
ведь все равно, даже если исчезну сам,
я исчезнуть Тебе не дам.

не исчезай."
[андрей вознесенский]

"а при дорозі достигли сливи,
а від пилюки подітись ніде,
а той автобус такий щасливий,
напевно, з того, що просто їде."
[роман скиба]

"ти мене на світанку розбудиш,
проведеш і, звичайно, пробачиш.
ти ніколи мене не забудеш,
ти ніколи мене не побачиш.
я тебе заслоню від застуди,
дрож по тілу - осяяння наче -
я ніколи тебе не забуду,
я ніколи тебе не побачу.
цю ріку із мурашками бруду,
ці споруди поважних призначень
я ніколи уже не забуду,
я ніколи уже не побачу.
і сльозяться на вітрі пропащо
карі вишні у далеч незрячу.
повертатись - прикмета не з кращих,
я ніколи тебе не побачу.
раптом стане мізерним і тлінним
наше нерозуміння з тобою
в порявнянні із нерозумінням
двох живих і пітьми неживої.
якщо знову на землю вернемось,
за гафізом. щасливі на вдачу -
ми тоді все одно розминемось,
я ніколи тебе не побачу.
бухне в лиця повітрям гарячим
пара фраз заперечивши чудо -
я ніколи тебе не побачу.
я ніколи тебе не забуду."
[роман скиба, переклад вірша андрія вознесенського "сага"]

"от і допобачення, мій друже.
хочеш - випий, хочеш - помолись.
на розлуку гнівайся не дуже, -
час прийде і стрінемось колись.
ні руки, ні погляду, ні слова,
годі. недописаний - не вірш.
помирати в цім житті не ново,
але й жити - також не новіш..."
[роман скиба]

"в старого дзеркала в очах,
в тумані вічності,
я хочу видивитись шлях,
що Вам провіщений.
і бачу: щоглу корабля,
у небо впечену,
і сивий поїзд, і поля
в жалобі вечора.
поля в росі, в росі, в росі,
над ними ворони.
благословляю Вас на всі
чотири сторони."
[роман скиба, з марини цвєтаєвої]

"задивившись у місячні лики
в глибині заліхтарених площ,
усміхнешся і станеш великим,
усміхнешся і станеш, як дощ.
коли вимрієш в небі лелеку
і рвонешся за ним навздогін,
усміхнешся і станеш далеким,
усміхнешся і станеш, як він.
і коли за сліпучою гранню
осягнеш, що земля не твоя, -
заридаєш і станеш останнім,
усміхнешся і станеш, як я."
[роман скиба]

"ти іще був ніжний, ніби котик,
ти іще був сильний, ніби кіт.
різко реагуючи на дотик,
ти мовчав на цілий білий світ.
хтось один лиш здогадався, хто ти,
хтось один сказав тобі: "привіт".
ось і все. а ти вже був не котик.
ось і все. а ти вже був не кіт..."
[роман скиба]

"вулиці вмирають. чорно і пречисто.
два криваві відтінки золи.
чи були ви містом? чи були ви містом?
як же так, ви - містом не були...
кліпають неони. в них на серці темно.
мабуть, за природою речей...
пси підземні бродять метрополітеном.
уникайте їх сліпих очей.
хай сліди замерзнуть зірваним намистом.
на печаль. на блідість. на пургу...
хтось лишився містом.
хтось лишився містом.
просто попелищем на снігу."
[роман скиба, за мотивами юрія литвина]

"а надворі зима.
ти сьогодні сама.
напуваєш сивіючий ґніт.
хтось шкребеться у тьму,
мабуть, зимно йому...-
не лякайся, то Місячний Кіт.

чуєш кроки гучні...
бачиш тінь у вікні...
не підходь туди, ради христа.
хтось регоче у тьму,
мабуть, чорно йому...-
помолись, то Господар кота..."
[роман скиба, "січневий диптих"]

"коли у пустелі у них закінчувалася вода -
вони вбивали верблюдів і пили їхню кров.
потім щоночі їм снилося,
як з гілки сухого дерева
до піни в горлі хрипить ворона.
іноді вони помічали що у ворони червоні очі.
і тоді їх знову мучила спрага.
так вони ставали собою..."
[роман скиба]

"у п’яному блиску шинкової арфи
крізь сон стрепенулась від зачіски "афро".
повисла на другові - бачили свинство?
і стало їй зле, аж на всі його джинси.
він тяг її сонну в жіночі клозети.
він тер свої джинси уривком газети.
на кахлі судомилось і тремтіло
налите вином виноградове тіло.
- звільнись же, звільнись,
я стою на колінах,
цілую плече твоє в мокрім батисті -
від всього, що зайве, від всього, що тлінне.
як квітень від снігу, як жовтень від листя.
від яви, що мутить, від тайни, шо мучить,
від музики польки. що зверху і знизу,
від диму сигар, від життя неминучого -
ну ж-бо, звільнись же.
це тобі сниться, моя непробудна...
тебе омиваю, святу, мов пологи.
ти може, найбільше у всесвіті чудо.
ти може - останнє, що дане від бога.
вода западає в розпатланих рунах,
як в чорних оправах затемнені лінзи -
дарунок мій марний, даремний дарунок.
це скло - воно трісне.цей лак він облізе.
звільни мої роки від скверни і суєт.
очисти потоком тваринної лави.
підземного світу о спляча красуне,
обійдена в надрах хулою і славою...
тягнуло згори балачками розпутними...
тиснуло у скроні ефіром зіпсутим.
і сяяла шия крізь воду і сутінки,
і кульчик-півмісяць маячив крізь сутність."
[роман скиба, "мулатка"]

"тсс...я чую голуба у твоїх грудях...
за шумом крил
я здогадуюся що він сивий.
шкода, що я не можу
погодувати його з руки -
він, мабуть, так любить
кришений хлібчик...
кожного вечора,
коли з Місяця падає листя,
я молюся лише про одне, -
щоб твій голуб не випурхнув в небо,
раніш, ніж моя голубка...
цей парк минає. здрастуй, я пішов.
бо в сонця колір квітів маргарити.
і скрип моїх подертих підошов
ефектніший, ніж здатність говорити.
хай буде шумно! хай кричать коти!
хай вибухають яблука червоні...
бо дика гілка може прорости
дитячим пістолетом біля скроні.
а рівно в північ вдарить листопад.
і мокрі лавки кануть в круговерті.
і в сивім світлі паркових лампад
не буде ані стежки, ані смерті..."
[роман скиба]

"тихіше, панове, тихіше - там дзвони...
хтось ходить по вулиці в чорнім плащі.
він чорний, як сонце. а сонце - червоне.
і виснуть на вишнях воскреслі хрущі.
тихіше, панове, тихіше, ви гірші...
там дзвони, там дзвони - то ж вийдіть на шум.
ви чули: піднялися ціни на вірші...
ви чули: а я їх уже не пишу..."
[роман скиба, "ви чули: піднялися ціни на небо..." маріанна кіяновська]

"а ти й не бачиш - я стою за шторою.
мене нема уже четвертий день.
а над таоєю свічечкою хворою
глухий годинник кашляє і йде.
ялинка наша мружиться до місяця.
літає в сні наш добрий древній кіт.
у цій кімнаті всесвіт не уміститься.
наврядчи в ній уміститься і світ.
згасають тіні. то твій Ангел дмухає.
то замерзають ельмові вогні.
іде годинник. сніг іде. ти слухаєш?
мене немає. холодно мені..."
[роман скиба]

"і губляться смутно у місті, як в лісі,
безрогі трамваї, смішні і гніді.
природа заслабла на +38,
бо нині неділя, НЕДІЛЯ, НЕ-ДІ...
лясоль - фаміРЕдо, пружне, як фасоля,
звисає стручками зі струн жебрака.
така Твоя воля. така його доля.
така, значить, воля. і доля - така.
о пів на світанок. пульсує годинник.
дрімають в під’їздах мангусти й коти.
а в центрі на площі, на грядці, на днинній
ні дна, ні людини. то ж можна іти."
[роман скиба, присвята - ІРИНІ Б.]

"зарізав хліб.
тарілка - гріб.
відзначив нині
дев’ять діб.
уже й ножа
взяла іржа -
усім запоям
є межа."
[роман скиба, "алкоритмія"]

"я живу в телефонній буді.
інколи мені дзвонять...
і питають, що далі буде.
і чому листопад на скронях.
і питають де взяти гроші,
і питають куди їх діти.
дзвонять ті, в кого сни хороші,
дзвонять ті, в кого хворі діти.
щось не спиться мені, приблуді.
ну яка там, до чорта, втома?..
я живу в телефонній буді.
бо нема телефона вдома..."
[роман скиба]

"впрочем, очутившись в безопасности, храбрый шут несколько раз останавливался в нерешимости, раздумывая, не лучше ли воротиться и разделить участь своего господина, к которому он был искренне привязан.
- слыхал я, как люди восхваляли свободу, - пробормотал он, - а вот теперь мне хотелось бы, чтобы какой-нибудь мудрец надоумил меня, что делать с этой свободой!"
[вальтер скотт, "айвенго"]

"но Ты, Добро, которому добра не надо,
пребудь в покое вечно. сам будь своим покоем.
найдется ль человек, способный научить тому другого человека?
и ангел - ангела?
и ангел - человека?"
[августин, "исповеди", 13в.]

"двоє несамовито, двоє задихано
завчили одне одного напам'ять,
як хрестоматійні вірші
і, навіть, пісок та трава тепер безсилі
створити їм ілюзії таємності
і не можуть врятувати їх.
двоє несамовитих жаркого полудня
мовчки сидять у кімнаті,
думають про Єдиного,
хто зміг би їм принести порятунок,
думають про сніг,
який міг би їх надовго закидати.
чути знадвору шелест піску,
чути знадвору шелест трави,
чути знадвору голос продавця морозива,
чути знадвору шелест піску."
[грицько чубай, "літо"]

"политика у национал-социалистов была не одной из сторон жизни и не одной из наук среди многих других, а точным выражением их мировозрения."
[джордж моссе, "нацизм и культура", 2003]

"ныне нам наносит вред избыток образования. высоко ценятся только истинные знания. врагом же действий является самодовольный дурак. поэтому нам требуются инстинкт и воля."
[адольф гитлер, выступление 1938]

"...идеология становится силой, когда только овладевает массовым движением, Гитлер придавал большое значение концепции массы. он понимал необходимость придания народу определенного статуса, но отводил второстепенное, техническое значение "раскрытию человеческих душ". для масс характерны эмоции и чувства: они являются частью примитивной природы, отражая не рациональное творение бога, а иррационализм людей и мира."
[джордж моссе, "нацизм и культура", 2003]

"новый бог, в которого немецкая молодежь должна была уверовать, провозгласил сам себя в "заклинаниях и мольбе", с которыми дети в Кельне - в городском районе Райнау - должны были обращаться к нему во время школьных завтраков, устраиваемых по благотворительной программе национал-социалистов.

до завтрака:
фюрер, мой фюрер, ты ниспослан мне богом,
так защищай же и оберегай меня, пока я жив!
тебя, спасшего германию от несчислимых бед,
благодарю за хлеб насущный!
будь со мной всегда и не покидай меня,
фюрер, мой фюрер, ты - моя вера и светоч!
хайль, мой фюрер!

после завтрака:
благодарю тебя за этот щедрый завтрак,
покровителя молодежи и друга стариков!
я знаю, что у тебя много забот, но не беспокойся:
я - с тобою днем и ночью,
и ты можешь склонить свою голову на мои колени.
будь уверен, мой фюрер, в своем величии!
хайль, мой фюрер!"
[нойхойзлер иоган, "крест и свастика: борьба национал социализма против католической церкви и церковного сопротивления", 1946]

:)

"знаєш, темрява вміє душити
не зовсім душити, так щоб на смерть,
придушувати,
втискати мою голову в подушку.
я нічого не відчуваю,
валяюся непотребом
в кімнаті пропахлій котячою сечею.
комари повертають в реальність,
кусають оголені ділянки шкіри,
шкіра потім свербить,
вірніше її ділянки.
решта лежить втиснена в ліжко.
лежить і розмірковує на тему світла.
чи воно існує,
чи приходить до тих,
кого темрява втиснула в подушку?
ще звуки -
голоси з вулиці.
п’яні, а може й накурені, не знаю...
живі.
тих, кого темрява втиснула в подушку,
так не чути.
вони не рухаються,
лежать собі з неголеними ногами,
без манікюру-педікюру.
втиснені, одним словом.
ловлять вібрації запаху
котячої сечі.
і думають-думають-думають
чи існує десь світло?"
[тетяна гуревич]

"ніч невагома на смак як остання цигарка,
чутно всі шерехи вітру і радіохвилі,
а за вікном омелою заплутався харків
в гіллі дерев, наче ти у моїх сухожиллях

завтра виходжу з метро у проспектну розгорнутість,
дихаю вільно легенями вулиць широкими,
вирви мене із юрби і зіницями чорними
ознаменуй неможливість подальшого спокою

тут у повітрі дротів павутиння зависле
дай мені відповідь, що нас зробило щасливими
в цьому чужому і геть випадковому місті
в небо котрого гвіздки літаків позабивано?

а на губах стане присмак чогось незворотнього
знову надовго чи ні але вже попрощалися
харків це вітер в волоссі моєму короткому
в серце його залізничні судини причалюють."
[васьків оксана григорівна, "харків"]

"я щаслива мешкати в місті, де стримано, величаво
збуваються сподівання вже, здавалося б, марні,
де мандрівний філософ свою першу ранкову каву
п’є під власним балконом, біля дверей кав’ярні.
я щаслива пірнати зранку в потоки вулиць,
перлини поглядів помічаючи в їх глибинах
й не збираючи їх. я рада, що все це збулось:
весна у місті дощів, неповторні вина
днів, що в погребах вічності очікували на мене,
золотава протяжність липової алеї
у вересні. і моє вміння - дивне і незбагненне -
в архівах пам’яті зберігати лише привілеї."
галина петросаняк

"...як в руслах наших тіл зростає рівень часу,
й громадиться у межиріччі камінь,
який не позбирати. й не збудувати вежі,
щоб досягнути неба - земля тримає.
навіть обов’язок вийти за власні межі
стає непосильним, бо за ними - тебе немає..."
галина петросаняк, "послання"

"...це рідкісний випадок щастя, коли безпритульне серце
б’ється у ритм ландшафту."
галина петросаняк

"ти виводиш мене з оточення зайвих думок, поза коло,
з якого і птаху не вибратись - на льоту замерзають крила.
де мене не рятують найліпші комбінації знаків кирила.
мов музика мого примирення з світом звучить твій голос.
ти мене захищаєш від спогадів, змушуєш мріяти. сниться -
сніг байдужості в високогір’ях душі розтанув,
божевільні іриси цвітуть в сухих степах пакистану.
погляд твій реставрує світло в моїх зіницях."
галина петросаняк

"...течія буднів в тутешньому стилі шліфує
риси мого обличчя непомітно і вперто.
і, прокинувшись раз уранці, я ризикую
не впізнати себе у дзеркалі. тут не варто
залишатись надовго, хоч сни не пускають й стіною
ліс стоїть на єдиній дорозі прощання.
та час вирушати, бо землі, покинуті мною,
заростають диким зіллям мовчання."
галина петросаняк

"сни в кінці листопада несподівано і незримо
перетнуть кордони дійсності і покорять
мого існування пустельні сумні простори
в гирлі холоду, де осінь впадає в зиму.
ера їх панування почнеться словом,
втомлено, упівголосу вимовленим тобою.
не противлячись буде дійсність складати зброю,
і я уперше побачу цей ландшафт кольоровим."
галина петросаняк

"вдихаючи запах хвої у тих краях,
де суворість гір перевершує силу й щирість
їх краси і шляхетності, я - перелітний птах -
забуваю дорогу в вирій.
гірська місцевість - пастка для часу. він
тут безсило, у відчаї опускає руки.
тому померлі, воскреснувши, не побачать ніяких змін,
крім сивин у волоссі внуків.
холод, тутешній пастир отари днів,
заважає життя тут вважати безцінним даром..."
галина петросаняк

"це життя приємне на запах, на смак, на дотик:
постільна білизна із монограмами, музика в залі з каміном.
та вранці, підносячи каву до уст, у губі відчуваєш дротик
і пригадуєш, хто ти, і що тримає тебе в цих стінах.
і не те, щоб цей дротик ранив - шкіра того, хто в часі
перетнув не менш півстоліття, долаючи простір, власне,
загрубіла до нечутливості, й не важко не помічати,
наприклад, що шрифт монограм - латинський..."
галина петросаняк, з циклу "монологи марії форно"

"...мандри - найліпший спосіб звикання до тимчасовості."
галина петросаняк, "одіссей", з циклу "улюблені боги та герої"

"ті часи, коли я втрачала хіба що рівновагу,
а набувала запаморочення, невагомість,
віддалилися, як шкільні приятелі, а натомість
приходять ініші часи, коли перевагу
отримують втрати й здобутки іншого типу:
простори моїх маєтностей, як виявилось, не безкрайні,
мої числа досі не кратні двом, отже принаймні
мені поки що не загрожує слава ксантипи.
меншає затишку в стінах бібліотек, кав’ярень,
світ готовий редукуватись до кімнати з домашнім крамом,
кожен день починатись готовий давидовим псалмом,
хоч стверділа душа все рідше прагне самовдосконалень.
життя нагадує спалення марнот, яке залишає
по собі лиш предмети домашнього вжитку й на шкірі сліди ледь вловимі.
знання про те, що опіки найліпше холодить глина,
більше уже не лякає, - та ще не втішає."
галина петросаняк, з циклу "монологи марії форно"

"вслухайся в голос, що вторить тобі, нарцисе.
так шелестить трава, що лягає під ноги наші.
(зрештою, це порівняння непереконливе, адже
ніхто оцінити не в змозі жертви її). подивися
в очі тієї, від ласки якої так вперто втікаєш:
в їх глибині, окрім ніжності, туги, печалі,
ти, нерозумний хлопче, побачиш найбільш досконалі
відображення того, кого безмірно кохаєш."
галина петросаняк, "нарцис", з циклу "улюблені боги та герої"

"величне минуле заледве витримує гніт
вульгарного сьогодення, у сіті його впіймане..."
галина петросаняк, "галич"

"...чим далі від берега, тим менше зважається на деталі,
й тіло, звільнившись від тяжіння землі по горизонталі,
ще відчуває вертикальне її тяжіння,
низько нахиляючись над гладінню,
тоді, як вода, підіймаючись назустріч йому все вище,
проникає через неодмінну діру у днищі."
галина петросаняк

"ми перейшли кордон. ми рвали квіти в чужих полях,
вимовляючи стиха слова почутої вперше мови,
ночували під голим небом, і батьківщина у наших снах
з’являлась все рідше, і майже завжди зимові
її ландшафти - суворі, величні місця,
печаттю незмінності затавровані. ми забували
скупі голоси її птахів, запах домівки, і ця
здатність швидше здавалась доречною, ніж заважала.
обрана нами країна сприймалась уже як своя.
захоплення від буття тут сягало свого апогею.
та часом в невинних розмовах нас знічувало ім’я
дивного старця з ітаки, незбагненного одіссея."
галина петросаняк

"...й прибульцеві випадковому, що трохи втомився вже,
ідучи не стільки з нового, як з ніким не знаного світу..."
галина петросаняк

"я впадаю в залежність від твоєї присутності. втеча
туди, де тебе немає, лиш розширює межі
впливу недуги, що окуповує свідомість мою під вечір,
ніби темна хвиля морська покинуте узбережжя..."
галина петросаняк

"о мій метелику, зима іще триває,
і мед на штучних квітах замерзає,
всі кольори стеклися в білий, в’януть крильця.
о мій метелику, чого тобі не спиться?
як світло в закамарках днів опальних
від барв твоїх згасаючих, прощальних,
як розцвітають ці зимові стіни
від обрисів легких твоєї тіні.
не відгадає жоден ентомолог,
що вабило тебе у цих просторах,
чиїх долонь тендітні білі квіти
своїм теплом ти прилетів зігріти.
піднісши над землею легке тіло,
на твій вогонь моя душа злетіла,
так нерозважливо, довірливо, щасливо.
о мій метелику, ти видиво чи диво?"
галина петросаняк, "зимова колискова для метелика"

"...і наступає тиша, в якій мені,
чиясь пристрасть до змін декорацій відсуває падіння завіси,
чути, як той, до кого нерівно дихаю, рівно дихає в сні
за тисячу кілометрів звідси."
галина петросаняк, з циклу "монологи марії форно"

"нещасна свідомість б’ється, мов риба на узбережжі -
останні потуги руху у бік відпливу.
визначеність нестерпна, лиш невідомість щаслива.
падає зір. а може, речі втрачають межі? -
питаєш себе, бо більше нікого в кімнаті немає,
торкаєшся пальцями лампи, книги, картини
і відчуваєш, як під доторком швидко стине
форма. як слухняно лягає
лінія там, де ковзнули пальці. поривиста, гонориста:
кривизна, протяжність - усе залежить від тебе.
у страсі зводиш короткозорий погляд до неба
і стрічаєшся з поглядом зверху, повним сирітства."
галина петросаняк

"я люблю цю дорогу о півсьомій годині ранку, коли
прокидається вітер-самітник на лавці в сквері,
в пору життя, коли спати твердо, як не стели,
коли хочеться відчиняти вже не всі існуючі двері..."
галина петросаняк

"з цими доторками здригались повіки, і напливали
на покинутий берег тіла хвилі забуті.
сказані всує слова несподівано набували
сенсу. довкола речей з’являлося сяйво суті..."
галина петросаняк, з циклу "монологи марії форно"

"...так народжується світило раз у трильйони
років, як порох відчує, що не сам у пустелі."
галина петросаняк,з циклу "монологи марії форно"

"...кто высоко, тот вечно на ветру,
а упадет - так разобьется насмерть..."
[вильям шекспир, "король ричард 3", перевод мих.донского]

"...он книгой был в которую мой дух
записывал заветнейшие мысли..."
[вильям шекспир, "король ричард 3", перевод мих.донского]

"...о боги, человек настолько слабый
величественным миром управлять..."
[вильям шекспир, "юлий цезарь", перевод мих.зенкевича]

"...доля каждого - отдать когда-нибудь богу душу."
[вильям шекспир, "король генрих 4", часть 1, перевод б.пастернака]

"честь - это род надгробной надписи."
[вильям шекспир, "король генрих 4", часть 1, перевод б.пастернака]

"...но мыслью управляет жизнь, а жизнью
играет время, время же совсем,
что временно, должно остановиться."
[вильям шекспир, "король генрих 4", часть 1, перевод б.пастернака]

"черт возьми, я вовремя прикинулся мертвым, а то бы этот шотландец сделал из меня шотландскую селедку. прикинулся? неправда. совсем не прикинулся. мертвые - вот это притворщики. они притворяются людьми, когда перестают быть ими. а прикинуться мертвым, будучи живым, - это не притворство, а сама искренность."
[вильям шекспир, "король генрих 4", часть 1, перевод б.пастернака]

"ми вмонтовані намертво в ці інтер’єри
цей невидимий замисел нас знерухомив
не ввіходить проміння крізь темну портьєру
нас можливо віднайдуть століття потому..."
[катерина калитко]

"ти входив в історію з чорного ходу
із пам’яті ти викорчовував рани
і пам’ять минала піском за вітрами
(стояла пустельно спекотна погода)
ти вийшов із мене. у сенсі - з довіри
вирощував кактуси думав про інших
дивився на ластівок часом і вище
(на серці поволі грубішала шкіра)
коли заплітало лунке дощовиння
сонця та шляхи до великої битви
ми вірили в те що змогли би любити
і днями ділилися пополовині
і голос твій нижчав. і очі темніші
ставали щодень. а можливо здавалось
ти входив в історію (так уже сталось)
немов на хвилинку. чекала. не вийшов
ти вийдеш. пізніше. і через парадне
(неначе по венах - пройдеш коридором)..."
[катерина калитко, {портретик для медальйона}]

"він відкриє жили в теплій ванні
в горлі туго спиняться слова -
рястом неглибокого мовчання
затягло озера сподівань
завтра будуть бідкатись і пити
хтось прийде оплакати любов
що ж поети мріють утопитись
в сені коло мосту мірабо
що ж води на всіх повинно стати
їжте слова соковиту плоть
вірогідно знову буде завтра
буде сонце отже і тепло
і складуть в розклеєну коробку
геніальні стоси мертвих рим
в місті вірогідно будуть пробки
і літературні вечори..."
[катерина калитко]

"...імена відійдуть як пахуча осіння трава
бо історія стебел - одвічна і вічна зникомість
та співають сліди в коридорах досвітнього дому
існування це тіло чи фреска чи врешті слова
запливаючи в ніч звичайнісіньку темну й сиру
чи в найменні своєму себе почуватимеш в’язнем
і твій погляд злетівши у небі густому зав’язне
а скоринки слідів полохливі птахи підберуть."
[катерина калитко]

"речі гинуть повільно втрачаючи точку опори
витікаючи пилом припавши водою років
прокидаюся зранку бліда і манірна аврора
покиває нам пальцем тоді забичкує зірки
речі мають сухоти із себе викашлюють відстань
наче виразка серця шляхи проростають крізь них
і ведуть нас до міста забутого вічного міста
де каліки вертають із вічно тієї ж війни
речі дихають важко бо їх не взяли у прийдешнє
захлинаються вітром улюблених давніх звучань
сніг літає і пахне як висхлі суцвіття черешні
що дбайливі господарі з ними заварюють чай
літні тенти кав’ярні залишені б’ються над бруком
ми сиділи отут світлотіні текли на столи
спершу губи німіють пізніше обличчя і руки
отже речі померли вірніше завчасно пішли
отже ми погубили ознаки свого існування
нас немає віднині і марно в кварталах нічних
обіймає аврора підпилих коханців і зрання
ллється дощ із ключів од помешкань де кубляться сни
і танцює незграбно своїх дослухаючись ніг
мов дитя церебральне і так само сміється відкрито
цей безпомічний світ цей лапатий безпомічний сніг
наче сурдопереклад повільного наспіву скрипки"
[катерина калитко, {смерть речей}]

"...то люби мене так аби душі зійшли на папір
аби в жилах життя потекло кольоровим чорнилом
тільки терпне язик бо тіла безголосі й сліпі
а слова - це єдине чого не довірити й милим
і цикутою дихає чай. на квадраті вікна
набрякає фіранка ранковою втомою світу
срібнуть мертві рибини - у річці слова а вона
наче пальці тремтячі із дна простягає нам світло."
[катерина калитко, {ріка слів}]

"в нічнім гіллі поснули голуби
і сад старечо стогне перед ранком
уникни цього зближення аби
прокинутися. наші обіцянки
на нас як черепашки наросли
і вже немає тіла поза ними
скажи як почуваєшся малим
крізь це вікно побачивши незриме
а черва думань точить нас щодень
і ми самі вже тільки мапи звивин
поглянь поглянь - це хто ще там іде
сюди до нас де й так усі щасливі
спудею! маєш книги і вино
за склом немитим тяжко б’ється муха
ти все доп’єш бо ще існує дно
і об підлогу гордо гепнеш кухоль
на книги схилиш голову важку
і захропеш так само гідно й гордо
коли прибулець сівши у кутку
тебе позве за фаустом до чорта
ти скажеш: viva!.. - та забракне слів
не здатний руку до хреста підняти
ти згубиш лік років казань і див
і проклянеш вітчизну й альмаматер
не квітне сад. а що тепер йому
на старості. усі ж бо ми вмирущі
старий диявол дибає в пітьму
ховаючи у торбу наші душі."
[катерина калитко, "антиґаудеамус"]

"...чи немає рятунку від снів і зчужінь
чи не можна вернути усіх кого я відпустила
наші віщі вуста так стражденно сьогодні мовчать
ти обпечений світлом тримаєш мене за зап’ястя
так стискав гладіатор гаряче руків’я меча
так ступають по вітрі коли не бояться упасти
я читаю тебе як осліплі читають книжки
або ти мені ближній або існування - полова
твоє горло раптово як гирло святої ріки
вибухає піснями і світ починається знову."
[катерина калитко]

"...іконку обличчя мазками вкриває відстань
прожилки долонь - як стрункі візерунки листяні
ти ловиш сніжинок омріяні білі вісті
і як вітаміни в таблетках ковтаєш істини..."
[катерина калитко]

"а під землею вітер віє
як з моря - вийдеш із печалі
мій день заплутався у віях
не піде далі
ще крок до втечі - губи плечі
хай серце витече між ребер
я не шукатиму приречень
мені не треба..."
[катерина калитко]

"так тихо - мав би випірнути змій
із цих мовчань завжди крижановодних
ходи ходи самотній по зимі
це майже модно
тут самота як надлицарська честь
і якось фрагментарно-мозаїчно
рука перетікає у плече
як майже річка
рука - твоя - що мій пересторог
вказуюча на шлях невипадковий
так тихо - зараз має вийти бог
з якогось слова
та віщі пера втоплено в медах
чи зможеш ти згасити пустоспіви
зайшовши в дім де справжні тільки дах
і підмурівок."
[катерина калитко]

"...і тепле світло вікон понад нами.
край нього зігріваємось і ми
і янголи і вовк сріблясто-білий.
не відпускай руки у цій пітьмі.
не послизнись - зміїться брук підступно.
засніжило годинник. і тепер
я точно знаю що не просто так
ця заметіль. це богові хотілось
щоб ми уміли цінувати сніг
як час як подих як себе самих."
[катерина калитко, "часосніг"]

"тінесвітло. сутінки облич
вітер ллється б’ється і голосить
я взуваю сторожко і босо
ті сліди які без нас ішли
зачерпнувши попелу із рік
і води з багаття золотого
я піду читатиму дорогу
присвітивши подихом зорі..."
[катерина калитко]

"бо з іржавих дахів починалося сходження вгору
бо з ґрунтівок старих починалось проникнення вглиб
бо крім списа-хреста не було і не буде опори
бо якби не усе це - хтозна чи ми й нині були б
я таврована листям червоним повітряним листям
я у нім відчуваю незнаний лякаючий ритм
так тіла відчувають прихід смертоносного вістря
і його продирання крізь м’язів глухий лабіринт
так обличчя танцюють і так опадають небавом
чом цей листяний знак мій притишений голос пече
корогви віддали зголоднілим вітрам на забаву
і здіймаються вгору великі примари очей
що ж злоте майбуття погубилося в норах копалень
я цю браму замкну і в долоні розчиниться ключ
бо лишилось три кроки які до землі прив’язали
і бики цього мосту п’ють воду з потоку жалю."
[катерина калитко, {у загубленому місті}]

"тільки шепіт і шурхіт під місяцем тихим як плач
понад тілом бійця що помер без наймення і мови
тільки місяць мовчить як загублена біла підкова
і нікому не хоче вділити краплинку тепла
воскресає каміння - у місто прийшли небеса
і не можна чекати коли закінчиться казання
проступає смола у прожилках гарячої длані
ще хвилина - і ти в цих піснях залишаєшся сам
оссіанові співи - сьогодні вони не для нас
бо у тобі скипають на сонці настояні гени
і тобі називають померлих твоїх поіменно
і стривожують кров що міцніша міцного вина
але що тобі кров ти ніколи не вірив у кров
бо смола проступає в прожилках гарячої длані
ти зупиниш коня ти розкинеш у полі шатро
щоб зустріти цю ніч щоб зустріти собі проминання
а невіра пече проникає мов куля у плоть
і зриваються в ліс утікають налякані коні
у жалобі тебе на щиті переймає господь
і кладе на чоло прохолодну вузеньку долоню"
[катерина калитко]

"перекусуєш нерви - так місяць за місяцем ти
вигризаєш із себе цю пам’ять нестримно судомно
суєту самоту і дорогу що нею іти
непотрібно а може лише неможливо живому
повертаються всі та не всі із подібних доріг
всі ідуть та не може ніхто перейти видноколо
за вікном весняним нерухомо спиняється сніг
як зав’язла у пам’яті правда промовлена вголос
вибач богові вибач усім хто образив колись
вибач любим обличчям загубленим в місиві міста
щира кров накрапає на чистий несписаний лист
та і власне навіщо йому залишатися чистим
то забудь про усе це спроквола помисливши так:
всі приходять і йдуть та ніхто не вертає до себе
ти заснеш не почувши що дихання тихе як птах
замовкає поволі затиснене ґратами ребер."
[катерина калитко, {весна. депресія}]

"...ця річка тече та ніколи вперед
а крізь покоління всередину тільки."
[катерина калитко, {пастораль}]

"...дзвінке вино по келихах розлито
ти вип’єш і прокинеться звірине
бажання по-жіночому молитись
і втомлено ридати на руїнах."
[катерина калитко, "напис на надгробку"]

"...все минає і тліє. і ранок такий стривожений
з підвіконня розбризкує зграйками голубів..."
[катерина калитко]

"зима - це графічна холодна скупа світлотінь
крдони чіткіші далекі вершини нездолані
розтоплюю подихом їхні гріхи незамолені
бо що я ще можу бо хто я у їхнім житті..."
[катерина калитко, "возз’єднання"]

"у мене стане мовчання на всі покоління похованих
у мене стане терпіння на всіх закатованих страшно
і кожному хто німує я можу вділити мови
і ще поділитись можу усім що навіки втрачене
я можу зранити глибше за кожне списове вістря
я можу - в собі здолавши одвічний священний страх -
зібрати тебе по краплі спалити тебе по іскрі
межи усіма жінками розп’ятого на вітрах
боятися підступити боятися відступити
і знати що нас поглине чекання вогонь кармінний
я можу - коли не доста - під серцем тебе носити
як плоть од своєї плоті неначе свою дитину
ми будемо неподільні ти будеш в мені довіку
у нас на долонях будуть подібні життєві лінії
а як надійде година - по боліснім моїм крикові
народишся. станеш богом. чекатиму вознесіння."
[катерина калитко, "самоблаговіст"]

"він каже:
уся ця богема
що мешкає на горищах
читає вірші
ходить на каву
спостерігає світила
все це лише піна
на хвилі людського моря
під водою якого
ми зараз рухаємось
у переповненому
метро-трамваї-тролейбусі
до пункту переливання
вечора в ніч
вночі
море відступає
залишаючи клапті
шипучої піни на березі
на бруківках бульварів
і пустищах околиць
це не страшно
лише означає
що справжньости
вдень не існує
хто ж ми тоді..."
[катерина калитко]

"маю велику і вічну справу вночі корабельні вітрила латаю
а ранком випускаю із долонь кораблі в океан
хай летять наче білі птахи
хай глибини морські тривожать
засипає океан
іржавим кленовим листом
сипле з неба протліла
кленова жерсть
океан засипає зовсім
не лишається в нім води
кораблі загрузають і не повертаються не стає у мене вітрил на латання
все крім осені здатна я подолати"
[катерина калитко]

"любов болить
як нелікований роками
зуб мудрості
так
як безпритульному в провулку
болить його минуле
міського інтелігента
любов болить
як надірваний талончик
із трамваю
яким ти ніколи вже не поїдеш
як бік надкушеного яблука
що залишається на столі кімнати
куди вже ніхто не повертається
як сходи якими спускаються лише вниз
любов болить
як найменший уявлений доторк
на найтіснішій облізлій лавці
в найтемнішому парку міста
болить
як чебрецевий запах вмирання літа
як тендітні переламані хребетики
осіннього листя на брукові
любов болить
прокидаюся поночі
навпомацки знаходжу нерівний пульс:
десь далеко
на іншому краю землі
тобі наснилося щось тривожне
дихай спокійно:
любов мусить боліти
і лише за вікном
конвульсивно б’ється вербова гілка
зелена й рівна
як прощальна стрічка кардіограми."
[катерина калитко]

"...кому яке власне діло
допоки мою біографію
не друкують в підручниках
я маю право робити дурниці."
[катерина калитко, {з суто жіночого}]

книга віршів - "портретування асфальту", київ, смолоскип 2004

"...никто - ни завтра, ни впоследствии
не постучит в мои ворота.
я - просто я. а был, наверное,
как все, придуман ненароком.
все тише, все обыкновеннее
я разговариваю с богом."
[борис чичибабин, 1965]

"...ужели проныра и дуб
эпохе угоден,
а мы у друзей на виду
из жизни уходим.
уходим о зимней поре,
не кончив похода...
какая пора на дворе,
какая погода!...
обстала, свистя и слепя,
стеклянная слякоть.
как холодно нам без тебя
смеяться и плакать."
[борис чичибабин, "пастернаку", 1962]

"...не зря грозой ревет господь
в глухие уши:
- бросайте все! пусть гибнет плоть.
спасайте души!"
[борис чичибабин, 1966]

"...мне и сладостно, мне и постыдно.
ты - как дождь от лица до подошв.
я тебя никогда не постигну,
но погибну, едва ты уйдешь..."
[борис чичибабин, 1968]

"...я вмерз в твою шкуру дыханьем и сердцем..."
[борис чичибабин, 1969]

"...робкий свет пророков и безумцев
тихо каплет с виселиц и плах..."
[борис чичибабин, "стихи о русской словесности"]

"...я - поэт, и мой воздух - тоска,
можно ль выжить, о ней не поведав?..."
[борис чичибабин, "защита поэта", 1971]

"между печалью и ничем
мы выбрали печаль.
и спросит кто-нибудь "зачем?",
а кто-то скажет "жаль".
и то ли чернь, а то ли знать,
смеясь, махнет рукой.
а нам не время объяснять
и думать про покой.
нас в мире горсть на сотни лет,
на тисячу земель,
и в нас не меркнет горний свет,
не сякнет божий хмель.
нам - как дышать, - приняв печать
гонений и разлук, -
огнем на искру отвечать
и музыкой - на звук.
и обреченностью кресту,
и горечью питья
мы искупаем суету
и грубость бытия.
мы оставляем души здесь,
чтоб некогда господь
простил нам творческую спесь
и ропщущую плоть.
и нам идти, идти, идти,
пока стучат сердца,
и знать, что нету у пути
ни меры, ни конца.
когда к нам ангелы прильнут,
лаская тишиной,
мы лишь на несколько минут
забудемся душой.
и снова - за листы поэм,
за кисти, за рояль, -
между печалью и ничем
избравшие печаль.
[борис чичибабин, 1977]

"...детство в людях не хранится,
обстоятельства сильней нас, -
кто подался в заграницы,
кто в работу, кто в семейность.
я ж гонялся не за этим,
я и жил, как будто не был,
одержим и незаметен,
между родиной и небом..."
[борис чичибабин, 1986]

"...вас, избравших мерой сумрак,
вас, обретших душу в деле,
я люблю вас, неразумных,
но не так, как вы хотели..."
[борис чичибабин, 1986]

"...то ли небо, то ли море
нас качают, обнимая,
обвенчав благословеньем
высоты и глубины.
мы звучим в безмолвном хоре,
как мелодия немая,
заворожены мгновеньем,
друг во друга влюблены.
в нескончаемое утро
мы плывем на лодке утлой,
и хранит нас голубое,
оттого что ты со мной,
и, ложась зарей на лица,
возникает и творится
созидаемый любовью
мир небесный и земной."
[борис чичибабин, 1989]

"...при нас космический костер
беспомощно потух.
мы просвистали свой простор,
проматерили дух..."
[борис чичибабин, "плач по утраченной родине", 1992]

"...в холодных зорях выкупана
промокшая земля..."
[борис чичибабин, 1957]

"...все, что вижу вокруг, беспредельно любя,
как я рад, как печально и горестно рад я,
что могу хоть на миг отдохнуть от себя,
полежать на траве с нераскрытой тетрадью.
это самое лучшее, что мне дано:
так лежать без движений, без жажды, без цели,
чтобы мысли бродили, как бродит вино,
в моем теплом, усталом, задумчивом теле..."
[борис чичибабин, 1962]

"есть в старых парусах душа живая.
я с детства верил вольным парусам.
их океан окатывал, вздувая,
и звонкий ветер ими потрясал.
я сны ребячьи видеть перестал
и, постепенно сердцем остывая,
стал в ту же масть, что двор и мостовая,
сказать по-русски - крышка парусам.
иду домой, а дома нынче - стирка.
душа моя сотарилась и стихла.
тропа моя полынью поросла.
мои шаги усталы и неловки,
и на простой хозяйственной веревке
тряпьем намокшим сохнут паруса."
[борис чичибабин, "паруса", 1963]

"уходит в ночь мой траурный трамвай.
мы никогда друг другу не приснимся.
в нас нет добра, и потому давай
простимся.
кто сочинил, что можно быть вдвоем,
лишившись тайн в пристанище убогом,
в больном раю, что, верно, сотворен
не богом?
при желтизне вечернего огня
как страшно жить и плакать втихомолку.
четыре книжки вышло у меня
а толку?
я сам себе растлитель и злодей,
и стыд и боль как должное приемлю
за то, что все придумывал - людей
и землю.
а хуже всех я выдумал себя.
как мы в ночах прикармливали зверя,
как мы за ложь цеплялись, не любя,
не веря.
как я хотел хоть малое спасти.
но нет спасенья, как прощенья нету.
до судных дней мне тьму свою нести
по свету.
я все снесу. мой грех, моя вина.
еще на мне и все грехи росии.
а ночь темна, дорога не видна...
чужие...
страшна беда совместной суеты,
и в той беде ничто не помогло мне.
я зло забыл. прошу тебя: и ты
не помни.
возьми все блага жизни прожитой,
по дням моим пройди, как по подмостью.
но не темни души своей враждой
и злостью."
[борис чичибабин, 1967]

"...я устал судить сплеча,
мерить временным безмерность.
уходящему - печаль.
остающемуся - верность."
[борис чичибабин, 1971]

"...меня тошнит, что люди пахнут телом.
ты вся - душа, ты в розовом и белом.
так дышит лес. так должен пахнуть бог."
[борис чичибабин, 1971]

"...он солнце склевывает с веток..."
[борис чичибабин, "ода воробью", 1977]

"я почуял беду и проснулся от горя и смуты,
и заплакал о тех, перед кем в неизвестном долгу, -
и не знаю, как быть, и как годы проходят минуты...
ах, родные, родные, ну чем я вам всем помогу?
хоть бы чуда занять у певучих и влюбчивых клавиш,
но не помнит уроков дурная моя голова,
а слова - мы ж не дети, - словами беды не убавишь,
больше тисячи лет, как не бог нам диктует слова.
о как мучает мозг бытия неразумного скрежет,
как смертельно сосет пустота вседержавных высот.
век растленен и зол. и ничто на земле не утешит.
бог не дрогнет на зов. и ничто в небесах не спасет.
и меня обижали - безвинно, взахлеб, не однажды,
и в моем черепке всем скорбям чернота возжена,
но дано вместо счастья мученье таинственной жажды,
и прозренье берез, и склоненных небес тишина..."
[борис чичибабин, 1978]

"...нет, спасется не мир, но спасется единственный в мире,
а ведь род-то людской и слагается из единиц."
[борис чичибабин, 1992]

"...на сердце у него ни пролежней, ни пятен,
а нам считать рубли да буркать взаперти.
да будет проклят мир, где мы долгов не платим.
остановите век - и дайте мне сойти..."
[борис чичибабин, 1978]

"передгроззя за містом, півкрок електричних опор
сукня в квіти дрібненькі на темному фоні
коло колії дім - нетривкий пристанційний комфорт
раннє літо, безсоння
вікно і долоня в долоні

передмістя грози, переддотик щоки до плеча
небо змінює колір
із синього в темно-бузковий
надвечірнє повітря, густе, наче липовий чай
розчиняє в собі рафінад промислових околиць

перехрещені змії шляхів заповзуть у високу траву
її запах терпкий крізь вікно проника до кімнати
сукня в квіти дрібненькі, далекого поїзда звук
переплетення рук
і грози переможні розряди"
[васьків оксана григорівна]

"по нашим путям никогда не пойдут поезда,
по нашим следам никогда не метнется борзая.
в небе осеннем чертит зигзаги звезда,
которой никак не отважусь взглянуть в глаза я..."
[сергей черняев, "исход"]

"...из всех твоих знаков я помню только тире,
зримое больше в пространстве, чем на бумаге..."
[сергей черняев, "о чем не пишут в святцах"]

"мир без тебя убывает водой из горсти,
слегка увлажнив луны щербатое блюдце.
пусто настолько, что некому крикнуть "прости",
а зеркала - и те норовят отвернуться..."
[сергей черняев, "о чем не пишут в святцах"]

"...на этом задрипанном глобусе я не дома,
плоть мне дана как мерило духовной жажды..."
[сергей черняев, "танатос"]

"...легче когда за спиной не стоит былое,
а будущее не мельтешит перед глазами..."
[сергей черняев, "патафизика"]

"...мы все кочуем по миру, как сюжеты
по книгам, где ни конца, ни середины,
где палачи столь же безвольны, как жертвы
и, словно ангелы, столь же кротки и невинны..."
[сергей черняев, "патафизика"]

"...ребенком, безвинно поставленным в угол,
бьется в истерике телефон..."
[сергей черняев, "ода белизне"]

"я рву силки, теряя в дерне перья,
по холкам трав крадется чья-то тень.
побыв и пулей, и стрелком, теперь я -
мишень.
все справедливо в мире. круг замкнулся.
любовь рождает жажду, смерть - озноб
души. уже скороговорка пульса -
как дробь.
пьянит роса. и тяжелеют крылья,
взметая прах и превращая в быль
забытый сон, где замысел раскрыл я
судьбы.
над бором ли, над плесом, райским садом
парить, бессмертье ощутив в себе...
ну вот и залп. и тишина. и саван
небес."
[сергей черняев, "утраченный зенит"]

"...решают шараду: если я - родом из детства,
то ты - ниоткуда, и тени твоей не найти..."
[сергей черняев, "наитье"]

"карточный замок в дюжину этажей
строил я сам, а разрушал с тобой..."
[сергей черняев, "шарада"]

"ты на ладони моей,
как диковинный перл,
разум темнишь
пеплом побед и утрат.
пусть на тебя наглядеться
я не успел,
но каждою порой кожи
чувствовать рад.
дай же мне, господи, силы
пальцы сжать,
равно и миг, и вечность
благословить,
покуда не растворилась
лунная ржа
не только в стремнине мыслей,
но и в крови."
[сергей черняев, "на перепутье"]

"метель, как старуха с гнилыми зубами,
дышит на стекла, кряхтя и сипя.
февраль- мизантроп тем и забавен,
что в зеркале окон не видит себя.
он поднимает заснеженный ворот,
прячась, как в раковину, в пальто,
зная, что реплики всех разговоров
полночь просеет сквозь звезд решето.
ветер, как пес, увязался следом,
призывно скуля и царапая наст,
уверовав в то, что лишь ангелам ведом
маршрут, которым прибудет весна."
[сергей черняев, "сретенье"]

"...мир, как разгаданная квадратура
круга, прозрачен и весь на виду..."
[сергей черняев, "лазарь"]

"приставив к виску мушкет, надеешься, что результат
очевиден и неизбежен, но тут всевышний
дарит тебе осечку, ухмыляясь, как супостат,
и ты криком кричишь, этой опеки не вынесши.
и бритва по венам твоим скользит гусиным пером,
и петля обнимает шею рукой проститутки.
с недобродившим вином пьешь димедрол и бром,
и в зеркало смотришь взглядом бездонным и жутким..."
[сергей черняев, "фикция"]

"...жизни в плен ты не сдался, а смерть не возьмет тебя в плен..."
[сергей черняев, "фикция"]

"...небо для каждого. жизнь - это только озноб,
который снимает смерть, как теплая ванна..."
[сергей черняев, "фикция"]

"плотность у одиночества - цифра с массой нулей.
сумерки наползают, как орды батыя.
когда я пишу о тебе, в черновиках на столе
лунный луч расставляет все запятые.
его пунктуация вовсе не схожа с моей
в силу отсутствия оной, но в том ли загвоздка -
мне проще проникнуть за тридевять гор и морей,
чем после работы догнать тебя у перекрестка..."
[сергей черняев, "ноктюрн"]

"фламенко смерти и любви
танцует ветер а подворотне,
чей грешный пыл язвит
и просветлевших окон сотни.
скрипят со стоном каблуки,
летят, как искры от брусчатки,
и ангелы несут облатки,
похожие на робких слуг,
рожденных звездной амальгамой.
и смех его терзает слух
навечно утаенной драмой.
под бряц кленовых кастаньет,
рассеяв оторопь тумана,
он тихо ускользнет в рассвет,
как тень с погасшего экрана."
[сергей черняев, "фламенко"]

"...последние ноты сжимая в горсти
и слушая громоподобный их шорох,
ты солнечный луч поймаешь на шторах,
и я по губам прочитаю - "прости!""
[сергей черняев, "партитура"]

"...небо, как птица, но каждый взмах
напоминает драму конвульсий..."
[сергей черняев, "тахикардия"]

"...снег ускоряет пульс ручья,
смотря, как его голубеют вены..."
[сергей черняев, "март"]

"...и звезды помогают между строк нам
сказать о главном - мир вовне безлик,
внутри же обретаем он на ощупь..."
[сергей черняев, "весенние орбиты"]

"в твоих волосах
отцветает миндаль,
и ветра
змеиные сны
сегодня измором
возьмут города
в самый канун
тишины..."
[сергей черняев, "сумеречная рапсодия"]

"...блаженны сонные виденья,
как знак и память об ином,
поскольку явь - до пробужденья
и после - остается сном."
[сергей черняев, "порубежье"]

"...ветер из крон извлекает фальшивые ноты,
и силится память - живую тебя воскресить."
[сергей черняев, "звезда"]

"...словно можно сквозь чеканку строк
ощутить несотворенность мира."
[сергей черняев, "псалмодия"]

"...так и душа, устав от сует,
хочет назад в колыбель
и пьет в одиночестве лунный свет,
веря не в бога, а в хмель."
[сергей черняев, "сумерки сердца"]

"...оставляя в наследство потомкам, как вехи и версты
пройденных нами дорог, мы сойдем, нелюдимы,
в сноски и ссылки. и пусть нас осудят зимы.
и пусть оправдают, хотя бы посмертно, весны."
[сергей черняев, "блики"]

"...ты наскучил себе, потому тяжело предпочесть
жизнь или смерть. но, может быть, есть что-то кроме?!..."
[сергей черняев, "онтология зеркала"]

"...себе кажусь подобием моллюска,
чей мир столь осязаем, сколь и зрим..."
[сергей черняев, "наедине с клио"]

"хронометр в груди отсчитывает века,
песчинки подолгу держа в горячих ладонях.
русый мальчишка через окно чердака
рисует зверей в небесах осенних, бездонных.
единорог окунается в полынью
рассвета и задувает лампады лилий.
звездный нектар, тряся головами, пьют
семейства пернатых и бескрылых рептилий.
он, как заправский охотник, читает следы,
в этом - его призванье, а, может, и кредо.
от эридана и до полынной звезды
небо ему открывает свои секреты.
завтра он станет примерным учеником,
с родными деля двухкомнатную берлогу.
покуда же скрыт надежно своим чердаком,
он недоступен земному, и - слава богу."
[сергей черняев, "кредо"]

"шершавые губы асфальта пьют дождевую влагу.
небо столь полноводно, сколь и низовье нила.
барками облака, как белый стих на бумагу,
наплывают, резвясь оттого, что вечер разлил чернила.
фонари с фантастическим пылом преследуют тех прохожих,
кто истово метит зонтами в зрачок небесного ока.
мстительна ночь, как актриса, и липы, уснувшие в ложах
мглою подернутых скверов, высмеять алчет жестоко.
июль же подобен фарсу, поскольку тепла не сыщешь,
даже лаская бедра юной луны-куртизанки.
город, как старый нарцисс, своим отраженьем пресыщен,
пытаясь глазами луж взглянуть на себя с изнанки.
улицы на перекрестках, вне всяких законов и правил,
перемещают людей, как шахматные фигуры,
и разряжают обоймы в тех, кто с любовью лукавил,
переставшие быть барельефами акселераты-амуры.
а муза твердит, как заклятье, стихи из школьной программы,
внушает прелесть эпигонства и плагиата,
колдует над черновиками и - что там двойные рамы -
вздрагивает, как ребенок, от громового раската."
[сергей черняев, "акварель"]

"...тютюнового диму рій
розтинає навпіл легені..."
[сергій черняєв, "амальгама"]

"...і долю перетяв, як лезо - вену..."
[сергій черняєв, "нове кредо"]

"це - більш ніж рентгенівський знімок: з тіла парує душа,
і ти вже не віриш отим ескулапським світилам..."
[сергій черняєв, "витяг з мартиролога"]

"я сиріт плач, як партитуру, вивчив,
бо з їх числа. небесний же отець
мені зухвало дивиться у вічі
з ікон, немовби і не зна про те.
я - зайва скрипка в янгольськім оркестрі,
в мовчанку грати - жереб не з простих.
весняні ночі, наче рідні сестри,
виводять із облоги самоти.
я чую кпини в зливі і у вітрі,
яким, мов кістка в горлі, творчий шал.
на білім світі, ніби на пюпітрі,
між нот знімілих крається душа.
мій реквієм зіграють лиш потойбіч,
як скін задує серце, мов свічу.
і з хвилями прийдешнього потопу
я безгоміння слухати навчусь."
[сергій черняєв, "зайва скрипка"]

"як голуби на шворці для білизни,
шукаєм рівноваги між світів..."
[сергій черняєв, "втрачений зеніт"]

"...а пальці не встигають за пером,
коли диктує доля власну сповідь.
все скуто нерухомістю. перон
і пасажири, нібито лялькові...
думок гармидер. падолист. сльота.
слова скупі і марні, як в анкеті.
натомість мертво зціплені уста
палають, начеб калиновий кетяг
за склом вагонним. доле, схаменись,
вже літери кульгають по сторінці.
нехай нас видива і моторошні сни
хоча б на мить залишать на одинці,
аби напитись присмерку з очей
і потай шепотіти, мов крамолу,
молитву, щойно складену, - ачей
ця колія нараз замкнеться в коло.
ми переситились терпким вином розлук,
ми перевищили безсонь надмірну квоту.
пливе вокзал ковчегом уві млу,
я по перону, мов по ешафоту,
прямую в ніч, свавільну і сліпу,
де відчай-бузувір стоїть за рогом.
рядки і рими вивіряє пульс,
а доля все бариться з епілогом..."
[сергій черняєв, "вокзальна еклога"]

"...так я тебе у переддень останній
в облозі поглуму і марень зву,
псаломною стрілою на світанні
напружуючи серця тятиву."
[сергій черняєв, з циклу "самітницькі псалми", 3]

"мій жереб - оспівати всі дива
розгойданого божевіллям світу.
щоранку міць небесного синкліту
у кінву уст наснаги долива,
зібравши розпорошені слова
в чернетки, мовби на могильні плити.
новітній календар без дня різдва
душі, якій зорею пломеніти,
розчарувань дарує карнавал,
мов залицяльник - паперові квіти..."
[сергій черняєв, з циклу "самітницькі псалми", 7]

"...я - не актор, напевне, а суфлер,
бо репліки підказую Творцеві,
і шепіт мій у небо, як в партер,
несе слова важкі, немов свинцеві..."
[сергій черняєв, "ремарки"]

"...дерева моляться німотними губами
про зелень пасем замість сивини,
а грудень сніговими голубами
розносить не листи мої, а сни..."
[сергій черняєв, "безгоміння"]

"...спокутні зорі у твоєму лоні
чиюсь плекають душу, мов весну..."
[сергій черняєв, "ворожка"]

"...а повен місяць, мов забутий ідол,
давно тобі не дивиться у слід.
стежини, наче янгольські направи,
прочан-вітрів ведуть на твій поріг,
допоки сонця золотавий равлик
долає пагорби брунатних стріх."
[сергій черняєв, "ворожка"]

"...весна свої квітчасті теореми
землі опалій доведе без нас.
душа дріма. знадвору скімлить муза.
вже все забуто. пам’яте, агов!
і тільки жайвір з неба, мов лакуза,
пірна напитись подиху твого."
[сергій черняєв, "мрійновтома"]

"...ім’я його - відчай, він висушить серце твоє,
твій сад переоре і кожну билину спаплюжить.
відтоді вже місяць у кронах гнізда не зів’є..."
[сергій черняєв, "сад"]

"...ми вдвох стали ревним відлунням чужих монологів,
променем рампи, що потай прокрався у зал,
геть спорожнілий, із жестом перестороги
проти акторів, повсталих зі споду дзеркал -
хижих зіниць. на лаштунках вкарбовано профіль
того, хто водночас магістр, режисер, меценат.
тобі антрепризу гідну знайшов мефістофель.
я вже відмовився - надто вражає ціна.
довкола - химерних масок, облич веремія.
на кожнім, як висохлі русла, зморшки негод.
тебе прихищаю, чим тільки знаю і вмію.
це вирок одвічний - чекання приходу твого."
[сергій черняєв, "щоночі"]

"дитячим почерком
сльота
на палімпсестах
осінніх
у рядок
своїх кривуль
то смуток
впише мій,
а то перестрах,
що я картаюся
без тебе
а живу..."
[сергій черняєв, "анатомія самоти"]

"мить без тебе - згорьована вщерть,
мить з тобою - спалах нестями.
у свічадах ховається смерть
і шепоче моїми вустами..."
[сергій черняєв, "мить без тебе"]

"...моє ім’я, як сніг в долонях долі,
стає сльозою і збіга поволі..."
[сергій черняєв, з циклу "октоїх"]

"все буде добре, навіть якщо інакше
мрійниця-доля раптом хитне терези.
не вперше, либонь, зизооке світило наше
читає сувої доріг в окулярах грози.
нам видноколо давно заступають заграви
примх обопільних, в яких заблукала душа.
ми - втікачі, кинуті кимось за грати
осінніх дощів, котрим не даси відкоша.
одначе втікати од себе - даремний клопіт,
хто б ти не був, шибеник чи пілігрим.
легенди кохання вже стали підґрунтям утопій,
що час-ескулап у змозі зарадити всім."
[сергій черняєв, "панацея"]

"ти витвір мій, що став мені за тінь,
котра вночі полює зі стилетом
на мрій і видив іскри золоті,
запліднені беззахисним поетом.
повір, що лезо в серці - тільки міст
над прірвою безсмертя, і від тебе
нічого не залежить. бог - шахіст,
який фігури розкида шкереберть.
а ми, зігравши з ним лише дебют,
спізнали в дивакові й мізантропі
вже застарілий хміль од наших смут
і тихий відчай од його утопій.
як на цій дошці нам затісно вдвох,
навряд ми розминемось і на тверді.
вже ендшпіль підміняє епілог,
й стилет віршує кров’ю в передсерді."
[сергій черняєв, "предковічна гра"]

"у бубон осені
оглухлий вітровій
б’є і танцює,
буцім юродивий,
і у чуприні
росяній своїй
шука акорди тиші,
ноти зливи.
він вірить
тільки музі й самоті.
берези-юнки
кидаються врозтіч,
коли натомлений,
в старезному пальті,
він, ледь мугикаючи,
йде до себе в гості."
[сергій черняєв, "маестро"]

"втікав од себе
півжиття наосліп,
і от душа
шалений літ спиня,
жадаючи,
щоб міражі дорослі
я на дитячі мрії
проміняв..."
[сергій черняєв, "ностальгічне"]

"моїх агоній вистачить на двох.
мого життя і одному замало.
я дочекавсь від господа фіналу,
я дописав за долю епілог..."
[сергій черняєв, "інший берег"]